Соціальний музей або хто подбає про невиїзних відвідувачів?

Як садок може допомогти дитині здобути впевненість у собі?
17.05.2017
Креативне харчування або 8 способів навчити дитину не перебирати їжею
25.05.2017
Show all

В Україні дедалі більше музеїв працює з групами людей з особливими потребами. Особливо з дітьми. Ця ініціатива тримається насамперед на ентузіазмі працівників і глибинному розумінні команди музею його місії і ролі в суспільстві. Ця робота потребує не лише додаткових зусиль внутрішньої роботи (наприклад, підбір матеріалів, роботу з колективом) чи роботи зовнішньої (залучення відповідних груп), але також додаткових знань і навичок.

У Польщі, чий музейний досвід у сфері роботи з дітьми я зараз досліджую, дитячі групи дуже активно відвідують музеї. На родинні заняття до музею теж записуються тисячі родин, а потрапити можуть десятки у зв’язку з очевидною обмеженістю музейних ресурсів. Додатково проводити виїзні музейні заняття у школах чи садках музейні педагоги не вважають доцільним — навпаки, заохочують дитячі групи прийти до музею і побачити «живі» експонати.

Серед дорослих і дитячих груп, які відвідують музей, буває чимало осіб з особливими потребами. В Національному музеї Варшави, наприклад, раз на місяць проводяться заняття для незрячих, для людей з вадами слуху, а також для дітей зі спектром аутизму. Окремо собі можуть замовити екскурсії на обрану тему групи людей різного віку з інтелектуальною неповносправністю чи з середовищ соціальної адаптації (наприклад, тимчасового притулку для підлітків, чи дорослих осіб, які мають певні життєві проблеми). Королівський палац у Лазєнках пропонує по 3 різні заняття на вибір для груп різного віку: незрячих, з проблемами слуху, з інтелектуальною чи руховою неповносправністю. Чимало інших музеїв мають схожі пропозиції. Часом вхід безкоштовний, часом зі знижкою, а часом — на загальних засадах.

Є лише декілька груп, заради яких музейники готові регулярно виїжджати поза стіни музею. Насамперед, це діти, які не мають можливості прийти до музею. В лікарнях, у школах-інтернатах для осіб з особливими потребами, у притулках чи колоніях. Музей історії польського єврейства (ПОЛІН) регулярно виїжджає у шкільні осередки при лікарнях, пропонуючи для них 5 різних занять на вибір. Відповідає за це працівник освітнього відділу, Анна Дибала, яка час до часу на музейній машині перевозить матеріали для занять і проводить їх у лікарнях Варшави та за її межами.

«У нас таке гасло: якщо не можеш прийти до Музею ПОЛІН, то музей прийде до тебе, — каже Анна Дибала. — Найважливіше в цій роботі для мене те, що я можу креативно і з користю провести час дітьми і молоддю в лікарнях. Що можу їм належати, що відволікаю їх від лікарняної буденності. Те, що мене найбільше дивує у цьому проекті — це велика вразливість і відкритість дітей у лікарнях».

Оплата матеріалів, часу музейних педагогів на підготовку і проведення занять, кошти на добирання — все це витрати, на які треба знайти фінансування. Працівники відділу освіти Національного музею Варшави писали грантові заявки і шукали їх за межами музею. Їм вдалося знайти кошти на цей проект 4 рази у різні роки від різних організацій. За цей час проект видозмінювався, обростав новими темами, отримав можливість супроводу сурдоперекладача. Загалом було проведено близько 200 позамузейних занять.

Цей проект називається «Виїзний музей» або дослівно: «Музей на виніс», керує проектом Анна Кнапек. Разом з Анною музейні педагоги розробили п’ять занять на різні теми зі сфери мистецтва, пам’ятаючи про те, що поза межами музею можна зробити більше, ніж в його стінах — наприклад, яєчні фарби власноруч. А тоді ідеї були передані дизайнерам, чиїм завданням було створити валізу з дуже витривалими матеріалами, яку можна возити до шкіл та інших установ для проведення занять. Матеріали і дійсно дуже витривалі, але найбільше мене вразила їхня вага — кожну валізу дуже важко піднести, а коліщатками не всюди проїдеш… Музейні педагоги в Нацмузеї — це переважно молоді дівчата, які цю валізу возили міським транспортом у різні куточки Варшави. Очевидно, це спільна риса музейників світу — одразу перед очима українські колеги з важкими ношами на фестивалях.

Серед занять «Виїзного музею» є «Гра в детектива» — коли «портрет» порізано на шматки і обернено другим боком, а під кожним шматком є певні об’єкти-натяки, ким була особа на портреті, чим володіла та що любила. Відкриваючи окремі шматки діти пробують розгадати якісь деталі про портретованого. На заняттях можна створити власну «Майстерню художника» — робити фарби і вправлятися в ескізах — ці два перші заняття виявилися найпопулярнішими серед учасників. Можна також у формі гри укласти виставку з тих предметів, які дісталися групі і розповісти щось про них («Музей. Створи його сам!»). Можна ближче познайомитися з працею археолога і навіть пошукати цінні об’єкти під кількома «шарами грунту», в ігровий спосіб вивчаючи знаряддя, які використовують археологи («Таємниці археології»). А ще можна пізнати секрети скульптора — як з якими матеріалами працювати, скільки треба мати сили і витримки, як користуватися різними інстументами скульптора і створити власний об’єкт.

«Найважче у цьому проекті для мене як його координатора була зміна ролі — що я сама не вела занять, – каже Анна Кнапек, керівник проекту «Виїзний музей» у Національному музеї Варшави. – «І ще було важко підібрати едукаторів, які будуть вести заняття. Бо ці люди мають мають добре розумітися в предметі, бути емпатичними, гнучкими, вміти вести заняття як з дітьми, так і з дорослими…»

З чого, по суті, випливає багатозадачність музейного педагога, володіння різними навичками. Дуже важливо, коли одну з головних рис здорового суспільства — «підтримай і допоможи слабшому» (на відміну від нездорових: «самоствердся за рахунок слабшого») формують і плекають саме музеї.

Рябчук Софія
Кураторка дитячих проектів у сфері культури, дослідниця питань розвитку дитини, едукаторка, перекладачка