Діти в музеї: з якого віку краще починати?

Як навчитися жити без поспіху… у картин
09.01.2019
Більше, ніж відвідини: як американські музеї співпрацюють із підлітками
20.02.2019
Show all

Відповім одразу: до музею найкраще водити дитину з пелюшок.

Така позиція багато кого може здивувати. Немовлята ж бо постійно плачуть і нічого не розуміють. З цієї точки зору і справді, до музею іти можна хіба що зі шкільної лави. Чому ж тоді тисячі музеїв по цілому світу мають доступні заїзди, пеленальні столики і можливість пересуватися з візками? Бо чекають відвідувачів з немовлятами. І навіть розробляють спеціальні програми для батьків з маленькими дітьми.

Навіщо? Точно не для заробітку: в музеї такі заняття коштують переважно дешевше, ніж кава з тістечком у кав’ярні. Справа в тому, що сучасні музеї дедалі глибше усвідомлюють свою місію приналежності громаді (у вузькому та широкому сенсі), усвідомлюють відповідальність не лише за її знання минулого, але й за розвиток її потенціалу у теперішньому і майбутньому. Музеї прагнуть стати корисними відвідувачам усіх вікових категорій, людей з різними досвідами і потребами.

Але чи справді потрібні музеї немовлятам? На це питання найкраще дає відповідь наука. З розвитком технологій і нейронауки ми знаємо значно більше, ніж раніше, відповідей на сакраментальне питання: «цікаво, що в тій маленькій голові робиться?» Автори книжки «Науковець у колисці» формулюють чудове порівняння на основі сучасних знань про немовлят: маленькі діти роблять те саме, що науковці всіх сфер. Вони перебувають у безперервному пошуку: 1) висувають теорію — 2) тестують її — 3) роблять висновки.

Ідея, що людина народжується «табула раса» і володіє лише рефлексами — давно відійшла у небуття. Малята знають, що простір — тривімирний, що предмети здатні рухатися. Вони швидко вчаться передбачати цей рух. Немовлята особливо люблять предмети з чіткими контурами, оскільки так легше зрозуміти, де закінчується одна річ і починається інша. Людські обличчя для них є важливішими за будь-які предмети. Водночас, як і ми, діти знуджуються дивитися на однаково усміхнені фотографії облич і відвертають очі. Але тільки показати їм серед цих усміхнених облич фотографію сумної людини — їхня увага знову відновиться.

Портрети у Wegman’s Wonderplace

Дослідниця Елісон Ґопнік порівнює увагу маленьких дітей зі світлом ліхтаря. Зосередженість дорослої людини радше нагадує прожектор — наша свідомість освітлює чітко те, на чому ми фокусуємо увагу, а все решта відходить у темряву. Натомість «антенки» уваги малечі постійно включені — усе довкола має значення, все освітлене одночасно. Через це голосні, переповнені рухом і враженнями середовища для них є перевантаженням. Це теж одна з причин, чому дослідники радять уникати відео-зображень хоча би до 1,5 року: найкраще дітям пізнавати світ реальний, у різноманітній, але спокійній обстановці.

У цьому сенсі музеї — прекрасне місце для пізнання і проводження спільного з батьками часу. Немовлятко, чиї фізіологічні потреби задоволені, у більшості випадків не буде галасувати і створювати проблем. Тому сучасні музеї дбають про те, щоби батьки мали де погодувати дитину, поміняти підгузок чи дати погратися. Сьогодні у світі наявність заїздів та пеленальних столиків у жіночих туалетах є обов’язковою нормою. На часі — облаштування пеленальних столиків у туалетах чоловічих. Наприкінці 2018 року місто Нью-Йорк зобов’язало всі новостворені публічні місця оснащувати чоловічі туалети столиками. Перед Україною ще багато роботи, але й чимало вже поступово робиться.

У Києві з 2017 року працює програма «Культурний декрет» – ініціатива активної мами Світлани Призинчук, яка за підтримки інших активних батьків з платформи «Київ дружній до батьків і малюків» звернулася до Музею Ханенків з проханням підготувати спеціальну програму для мам і татів з дітьми до 3-х років. А відповідно — можливість запаркуватися і переодягнути підгузка. У Музеї ініціатива знайшла підтримку одразу. Тепер в середньому щотримісяці до “Культурного декрету” приєднується новий київський музей, відповідаючи на запит цієї аудиторії. Музейні програми передбачають певну тематичну екскурсію для батьків з малими дітьми переважно в ранковий час, коли менше відвідувачів. Діти мають можливість бавитися на застеленій підлозі поруч з батьками, поки ті слухають екскурсію. А у великих приміщеннях, як Мистецький Арсенал, можна взяти візочок для внутрішнього користування.

Місце для знайомства і кави перед початком заняття для батьків з немовлятами

З моїм 10-місячним малям ми відвідали подібне заняття для батьків з немовлятами у Смітсонівському Інституті у Вашингтоні. Програму веде партнерська до Інституту організація «Смітсонівський центр раннього розвитку», яка працює з дітьми дошкільного віку на території музеїв Інституту. Діяльність Центру ведеться у двох напрямках: це «музейний садок» та заняття для батьків із дітьми дошкільного віку. Садок називається «музейним» не лише тому, що розташовується у приміщеннях музеїв Смітсонівського Інституту, але й тому, що майже щодня садочкові групи відвідують музейні зали. Кольори чи цифри вони вивчають на основі реальних експонатів. Ми з малям відвідали одну з програм другого напрямку (для батьків), що називається «Приведи своє немовля до музею».

В ознайомчому листі після реєстрації організатори попросили принести дитину в переносці, через те, що «малі музейні зали подекуди не надто зручні для маневру візком». Заняття починалося на території «музейного садка», у залі, де немовлята мали час полежати разом на підлозі й ознайомитися з обстановкою, батьки попити кави й послухати вступне слово екскурсоводки на заплановану тему. Нас зібралося 6-ро дорослих з 6-ма немовлятами — у цій групі моя 10-місячна дитина була найстаршою. Наймолодшій було 4 місяці.

Після знайомства ми вирушили до сусіднього музею на екскурсію. Заняття було присвячене картинам американських художників середини ХХ століття і тривало 45 хвилин. Від моменту зустрічі в залі до завершення екскурсії ніхто з немовлят не проявив ані найменшого незадоволення. Навпаки, я ще мала можливість походити залами після закінчення екскурсії під захоплені коментарі наглядачів, яким моє маля щедро відповідало щирою шестизубою посмішкою.

Власне, самостійні відвідини з немовлям теж можуть бути приємним досвідом. Зважаючи на особливий інтерес малят до людських облич, у художньому музеї я би обрала портрети. Але й будь-які інші предмети, особливо великі і ті, що мають чіткі контури, будуть для маленьких дітей цікавим і корисним досвідом. Оглядати краще повільно, спостерігаючи, що привертає погляд немовляти. Дуже важливо коментувати, що ми робимо, що ми бачимо. Можна, наприклад, порівняти ніс на зображенні з носиком немовляти. Головне — не мовчати. Чути рідний голос важливо для маляти з народження, а у кілька місяців дитя вже починає розрізняти мови.

У книзі Памели Треверс «Мері Поппінс» є розділ, де близнюки-немовлята Барбара і Джон, які розуміють мову крука, переконують птаха, а з ним і Мері Поппінс, що вони не такі, як інші діти. Бо інші діти після року втрачають навичку розуміти пташину мову, а вони, мовляв, її ніколи не забудуть. Та у наступному розділі виявляється, що цю мову близнята таки забули — вони вже не знають жодної мови, крім англійської. Ця історія 1930-х років тепер цілком підтверджується наукою. Не щодо розуміння пташиної мови, а в тому, що немовлята до року здатні розрізняти мови світу. Вони вловлюють не значення, а різні мовні парадигми. Тоді як після року материнська мова починає домінувати, деякі діти вже говорять окремі слова чи речення, а ті, хто ще не розмовляє, белькочуть з рідним акцентом.

Розуміючи важливість поняття середовища для найменших відвідувачів, деякі музеї створюють спеціальний простір для малят. У варшавському Центрі науки Копернік є територія для дітей до 5-ти років «Бззз», куди старшим дітям вхід заборонено (це породжує рідкісну гордість у молодших братів і сестер перед старшими). У просторі чимало ігрових засобів, які звернено до органів чуттів: зору, слуху, нюху, дотику. Дитячі музеї та музеї науки у цьому сенсі пішли найдалі — більшість з них має що запропонувати наймолодшим відвідувачам.

У Смітсонівському Національному музеї американської історії є простір «Wegman’s Wonderplace» або «Чарівна місцина Веґмена», спроектований для дітей 0-6 років. За правилами безпеки, зала вміщає не більше, ніж 75 осіб. Тож коли «Веґмен» відкрився 3 роки тому, при вході кілька днів стояла довжелезна черга за безкоштовними 30-хвилинними квитками, за допомогою яких працівники вправно розподілили наплив відвідувачів. Сьогодні щоденний потік відвідувачів менший, черга буває на великі свята. Але в кожному разі, це свідчить про затребуваність подібного простору серед своєї аудиторії.

Вітрини у Wegman’s Wonderplace

Керівниця «Чарівної місцини Веґмена» Керрі Гефлін розповідає, що спершу дехто з колег сприйняв план створення простору для дошкільнят в історичному музеї зі скепсисом: мовляв, як можна будувати в музеї дитячий майданчик! Проте голоси, які вважають важливим формувати свого відвідувача змалечку й бути відкритим до всіх аудиторій, — перемогли. «Чарівна місцина Веґмена» поєднує в собі ігрову зону й виставковий простір. У залі почергово працює 20 волонтерів та 6 працівників, задіяних на пів ставки.

Виставки у просторі невеликі — при кожній висить табличка, яка розповідає про експонати, а також пропонує поставити дітям кілька запитань: «Скільки видів різних ложок ти бачиш?», «Чи є в тебе колекція, якою ти любиш гратись?» Окрім вітрин з дрібнішими експонатами в просторі є стіна з репродукціями портретів дітей-американців різних періодів — «щоби кожна дитина почувала себе частиною цієї спільноти, частиною нашої історії». Поруч стоїть велика рама на висоті дитячого зросту, де можна зробити власний портрет.

«Чарівна місцина Веґмена» поділена на кілька зон — усі вони мають ігрову складову і перегукуються з темами виставок Національного музею американської історії. Є окремий туалет з усіма зручностями, куточок для годування чи відпочинку з немовлям поки старша дитина бавиться, внутрішній паркінг для візочків. А за скляною стіною поруч Спарк!Лаб — це інший креативно-ігровий простір для дітей від 6-ти років. «Коли наші відвідувачі підростуть, їм є куди піти», – каже Керрі, показуючи на Спарк!Лаб.

Колегам з інших музеїв, які думають над створенням спеціальної території для наймолодших, Керрі Гефлін дала кілька цінних порад:

  • подбати, щоби іграшками у просторі було неможливо вдавитися. Відповідність розміру іграшки можна перевірити за допомогою картонної трубки з-під паперових рушників. Пролізти не повинна.
  • Якщо у просторі передбачені види діяльності для дітей різного віку — згрупувати їх по зонах за віком.
  • Якщо зовсім малі діти бувають у просторі не регулярно, тоді краще підготувати набір речей спеціально для них (напр., олівці з ширшим стержнем, великий папір, адаптовані ножиці) і витягати цей набір при кожній нагоді.
  • Подбати про територію для гри на підлозі — столи зі стільцями не такі зручні для маленьких.
  • Навчити працівників та волонтерів не кидатися допомагати дітям — дати можливість отримати задоволення від власного досягнення. А підбадьорювати варто завжди.
  • Не вживати незрозумілих «дитячих» слів, які ще називають «сюсюканням». Натомість так зване «просодичне мовлення» – з інтонаційним підспівуванням («а хто це тут такий солоде-е-енький?») є навпаки корисним, бо, за твердженнями останніх досліджень, сприяє розвитку мозку, що відповідає за мовлення.

Wegman’s Wonderplace. Photo credit Smithsonian Institution.

 

Для батьків з немовлятами музей — це прекрасна альтернатива проведення спокійного та корисного дозвілля. Це можливість прогулянки у прохолодних приміщеннях у спеку, це можливість показати малій дитині нове середовище і зміцнити контакт через спільний досвід. Це також можливість піти з дітьми і з родичами-друзями не в шумний торговий центр, а в місце, корисне для різних вікових категорій за приємним досвідом і новими знаннями.

Для музеїв співпраця з батьками малих дітей — це спосіб підтримки однієї з важливих музейних аудиторій, і водночас — формування нової аудиторії, яка ростиме просто в музеї. Звісно, показуючи таким відвідувачам, де розташовані зручності у музеї, можна делікатно нагадати про правила тиші. Та здебільшого люди, які готові проводити дозвілля з малими дітьми у музеї, були музейними завсідниками до народження дітей, тож добре з правилами знайомі. Батьки з малими дітьми, які люблять ходити до музеїв — це активна й освічена аудиторія, готова надовго стати друзями музею.

Рябчук Софія
- досліджує культурний розвиток дитини, креативне мислення, музейну освіту. Едукаторка, перекладачка, мама трьох дітей. Зараз вивчає дитячі програми у музеях США як стипендіатка Fulbright Research and Development Program at the Lemelson Center for the Study of Invention and Innovation (Smithsonian Institution) у Вашингтоні.